конфуціанство

КОНФУЦІАНСТВО (кит. - школа вчених-книжників) - одна з головних давньокит. шкіл. Виникнення К. пов'язано з життям та діяльністю Конфуція (VI - V ст. до н. е.). Соціальною базою К. стало середовище вчених-інтелектуалів, які були усунуті від влади і мали головним заняттям вивчення та викладення книг старовини: "Ши цзин" ("Канон змін"), "Шу цзин" ("Канон історії"), "Лі цзи" ("Книга ритуалів"), "Юе цзин" ("Канон музики"). Представники раннього К. акцентували увагу на етико-соціальних проблемах; питання онтології, космології, логіки майже ігнорувались. Етико-соціальне вчення Конфуція являє собою перший етап становлення К. В центрі його уваги - антропологічні проблеми, а також спроби відродити в житті суспільства традиції давнини. Після смерті Конфуція з середовища його послідовників вийшло вісім напрямів, з яких найважливіше значення мають полярні концепції (пізніше - "ортодоксальна" та "неортодоксальна") Мен цзи і Сюнь цзи. Найзначніший внесок Мен цзи в ідейну спадщину К. - концепція природжено "доброї" природи людини (сін), з якої на соціальному рівні походила теорія "гуманного правління", що засноване на пріоритеті та праві народу скидати розбещеного правителя. Сюнь цзи виходив з тези природжено "злої" природи людини; головним завданням держави оголошувалось виховання "добрих" людських якостей, а головним завданням правителя - "завоювання" народу шляхом любові до нього та справедливих наказів. В часи імперії Цинь (221 - 207 до н. е.) К. було заборонено, але після її зруйнування роль К. знову зростає. За правління імператора У-ді (II ст. до н. е.) К. набуло статусу державної ідеології Китаю і в цьому стані перебувало до поч. XX ст. У кін. XIX - XX ст. спроби асиміляції К. з ідеями західної культури, що почали проникати в Китай, мали своїм наслідком формування постконфуціанства. К. справило великий вплив на ідейні та духовні традиції багатьох сусідніх держав - Японії, Кореї, В'єтнаму.